УПРАВЛІННЯ САМООСВІТНЬОЮ ПІЗНАВАЛЬНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ КЕРІВНИКІВ ПТНЗ З РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНО-АНАЛІТИЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ

Вивчення досвіду підвищення кваліфікації вчителів свідчить про те, що в системі післядипломної педагогічної освіти відбуваються істотні трансформації: змінюються цілі, зміст і методи насамперед курсової підготовки. Водночас, на переконання дослідників (І. Вертилецька), організація самоосвіти вчителя у процесі його навчання в системі підвищення кваліфікації залишається одним із вузьких місць. Думка про те, що відвідування курсів підвищення кваліфікації один раз на п’ять років не забезпечує неперервності освіти педагога, а отже, й недостатньо розвивається його активність у роботі над індивідуальною методичною темою із самоосвіти, зайшла підтримку у багатьох науковців і практиків, на що вказує низка публікацій вітчизняних і зарубіжних авторів з порушеної теми.

Враховуючи ступень взаємозалежності освіти і самоосвіти педагога, науковці (І.Вертилецька)підкреслюють, що освіта упродовж всього життя не можлива без усвідомлення особистістю своєї суспільної значущості, високої особистої відповідальності й активності в самоосвіті у будь-якому віці та незалежно від професійної діяльності. Невідповідність між значущістю освіти в розвиту особистості і суспільства та реальним станом справ, зумовленим соціальними змінами, висуває на перший план людиноцентристський підхід до освіти, який враховує інтереси людини як особистості та як активного суб’єкта різних видів діяльності, в т. ч. самоосвітньої. Погоджуючись із позицією вчених, вважаємо доцільним зауважити, що з метою досягнення активізації самоосвіти керівників ПТНЗ необхідно подбати про організаційно-педагогічні умови для забезпечення «включеності» їх у цей процес як особистісно значущу діяльність у системі методичної роботи.

Якщо говорити про розвиток ІАК з розвитку ІАК керівників ПТНЗ, то самоосвітня пізнавальна діяльність в цьому напрямі має бути керованим (з боку ОНМЦ ПТО) і самокерованим (з боку суб’єктів самоосвіти) процесом. Проблема управління самоосвітою порушена і в наукових працях (наприклад, І.Кузнєцової), шляхи її розв’язання турбують керівників та методистів ОНМЦ ПТО. На думку вчених, педагогічне керівництво самоосвітою має здійснюватися відповідно до індивідуальних можливостей людини та особливостей освітнього процесу. Для цього мають бути створені певні педагогічні умови: стійка внутрішня мотивація до самоосвіти, наявність необхідного часу, максимальна реалізація індивідуальних можливостей особистості, позитивне ставлення і методична допомога керівників цього процесу в самовдосконаленні.

Дослідниками зазначеної проблеми (С.Ангеловською, М.Сєвєріним) визначено, що на якість самоосвіти визначальний вплив здійснюють рівень і спрямованість розвитку мотивації співпрацівників, їхня професійна підготовленість, спрямованість самоосвітньої діяльності, дії керівників методичних (навчальних) центрів. За наслідками експериментальної роботи науковці дійшли висновку, що педагогічне керівництво самоосвітньою діяльністю є відносно тривалим процесом, динаміка якого залежить від індивідуальних особливостей фахівців та його організації.

Управління самоосвітою передбачає використання різних форм і методів, які водночас слугують засобами досягнення мети самоосвіти керівників ПТНЗ, на разі йдеться про розвиток ІАК. Це: конференції, семінари (науково-практичні, методичні), майстер-класи, тренінги, дискусії, консультації, обмін досвідом роботи, індивідуальні плани, стажування, наставництво, мережева організація портфоліо в Інтернеті, ефективними вважаються лабораторії.

На нашу думку, одним із завдань управління самоосвітньою діяльністю керівників щодо розвитку ІАК є узгодження напрямів і тематики діяльності ОНМЦ ПТО, методичної теми ПТНЗ та особистісних інтересів персоналіїв. Механізмом такої узгодженості можна розглядати організаційні моделі оперативного управління (ОМОУ), обґрунтовані й розроблені В. Пікельною. Саме необхідність оптимізувати методичну роботу в ПТНЗ спонукала вчену виробити наукову основу систематичної самостійної діяльності педагога з поглиблення теоретичних знань і вдосконалення педагогічної майстерності. Вона наголошувала на тому, що без відповідної наукової основи робота вчителя із самоосвіти страждає відсутністю необхідної глибини, малою ефективністю обраних шляхів і на практиці слабо управляється. Як і в 90-ті роки минулого століття, коли здійснювалось це дослідження, й до тепер актуальним залишається питання супідрядності індивідуальних творчих інтересів основній творчій проблемі, над якою працює автономно взятий колектив педагогів.

Досліджуючи різноманітні графічні моделі управління, В. Пікельна трансформувала їх безпосередньо в методичну роботу як складну динамічну систему, використавши метод мережевих систем як похідний варіант для розробки ОМОУ. Використання ОМОУ, як методу управлінського впливу, можливе на таких комплексних роботах, які природно поділяються на елементарні види діяльності, що мають строго визначену послідовність їх виконання відповідно до загального процесу. До компетенції ОМОУ входить планування, організація, координація, контроль, регулювання, облік та аналіз, тобто застосування цієї моделі дає змогу реалізувати всі технологічні функції управління розвитком ІАК керівників ПТНЗ у системі методичної роботи в регіоні та самоосвітній діяльності як її компонента.

САМООСВІТА – ОСНОВА РОЗВИТКУ ІНДИВІДУАЛЬНОЇ ПРАКТИКИ ФАХІВЦЯ ТА ПОЗИЦІЇ АКТИВНОГО СУБ’ЄКТА УЧІННЯ

Оскільки розвиток ІАК керівників ПТНЗ ми розглядаємо як цілеспрямований процес, що відбувається не лише в системі методичної роботи ОНМЦ ПТО, а й в результаті самоосвітньої діяльності, то доцільно враховувати, що з позицій історичної детермінації вдосконаленню самоосвіти в сучасних умовах сприяє:

• надання цьому процесові системних якостей (гнучкість, варіативність, багаторівневість, адаптивність, стабільність, прогностичність, динамічність, науковість, фундаменталізація, індивідуалізація, інформатизація, неперервність);
• спрямованість на розвиток особистості;
• розкриття здібностей і розвиток творчого потенціалу, самовираження, пізнавального інтересу;
• наукова організація праці, самостимулювання;
• впровадження пропедевтичних рекомендацій (планування діяльності, поетапний характер формування умінь і навиків самоосвітньої діяльності, виховання таких особистісних якостей, як самоконтроль, самооцінка, самокорекція);
• практичне застосування знань; розвиток пізнавальної самостійності, пов’язаної з ІАД тощо.

Проблема розвитку ІАК керівників ПТНЗ як складової їхньої професійної компетентності вимагає вироблення адекватної сучасним завданням і вимогам системи цієї роботи, правильного визначення її змісту, та оптимальної форми. При цьому необхідно враховувати суперечності між: необхідними вимогами, що сьогодні висуваються перед керівниками ПТНЗ, і тими знаннями, уміннями й професійними навичками, які часто залишаються на рівні, отриманому ще у вищому навчальному закладі або курсах підвищення кваліфікації; вимогами до керівників різних підрозділів ієрархії управління ПТНЗ у сфері самоосвіти та невиявленими чинниками і особливостями їхньої самоосвіти; вимогами, що висуває держава й соціум до навчальних закладів системи ПТО і можливостями самоосвітньої діяльності їхніх керівників в умовах постійного розширення функціональних обов’язків;

зростаючими потоками інформації і здатністю її раціонального освоєння керівниками ПТНЗ.

На нашу думку, на увагу організаторів методичної роботи у регіоні і самих керівників ПТНЗ заслуговує той факт, що професійна підготовка фахівців у вітчизняних вищих навчальних закладах здійснювалась і до тепер здебільшого здійснюється з ігноруванням центральної проблеми психології навчання дорослих – формування особливої особистої позиції, яку сьогодні вчені розглядають як позицію «активного суб’єкта учіння». Це демонструє сам процес навчання, який будується так, начебто прийоми раціонального учіння і самоосвіти набуваються самі по собі, в процесі засвоєння навчального матеріалу, стихійно. Нею з’ясовано, що «жорстко закріплена» позиція «учнівства» в загальноосвітній школі та у вищому навчальному закладі породжує різноманітні, часто віддалені у часі й тому не пов’язаних безпосередньо із системою освіти, негативні наслідки: консерватизм, пристосовництво, некритичний склад мислення, пасивність (пізнавальна, трудова, управлінська і, насамкінець, соціальна), конформізм, невміння й небажання брати на себе всю повноту відповідальності тощо. Таким чином узагальнена позиція «учнівства» переноситься на доросле життя, на що вказує ставлення до виконання посадових обов’язків певних керівників, їх стиль роботи.

Сьогодні долати ці наслідки доводиться в процесі професійної діяльності, оскільки вони перешкоджають не тільки розвиткові самої особистості керівника, а й його професіоналізмові. Тому озброєння досвідом і методами наукового пізнання, з метою найменших затрат додаткової праці й часу на переробку та засвоєння нової інформації, поповнення знань і розширення світогляду має здійснюватися в системі безперервної освіти й самоосвіти, як її важливої складової. У зв’язку з цим на перше місце виходить якісно нова форма привласнення соціального досвіду – самоосвіта фахівця. Адже саме самоосвіта є основою розвитку індивідуальної практики людини, а учіння лише розкриває те, що актуально з погляду суспільної практики і відповідно орієнтує діяльність. 

САМООСВІТА ЯК ТЕХНОЛОГІЯ ПІДВИЩЕННЯ ПРОФЕСІОНАЛІЗМУ КЕРІВНИКІВ ПТНЗ

Оскільки навчання упродовж всього життя є однією з ключових проблем ХХІ ст., то актуальності набуває самоосвіта як орієнтація педагога на самостійний вибір творчого завдання, стимулювання цілеспрямованої пізнавальної діяльності, націлювання на її систематичний самоконтроль, здійснення самооцінки своїх інтелектуальних та значущих якостей, розвиток задоволеності творчим характером освітньої діяльності. В педагогічному словнику зазначається, що самоосвіта, – це «освіта, яка набувається у процесі самостійної роботи без проходження систематичного курсу навчання в стаціонарному навчальному закладі. Самоосвіта є невід’ємною частиною систематичного навчання в стаціонарних закладах, сприяючи поглибленню, розширенню і більш міцному засвоєнню знань. Основним засобом самоосвіти є самостійне вивчення літератури. Джерелами самоосвіти служать також засоби масової інформації» (С. Гончаренко). Отже, самоосвіта керівника є умовою підвищення кваліфікації, однією із складових його професійної компетентності.

Модель школи ХХІ ст., представлена у знаменитому виданні Г. Драйдена та Д. Вос «Революція в навчанні», має за мету формування особистості як господаря власного життя, що вміє самостійно діяти, самостійно навчатися і сам себе мотивувати. Особисті принципи у світі людей, які навчаються, сформульовані ними таким чином: «Навчатися через те, що: бачиш, чуєш, відчуваєш на смак, відчуваєш нюхом, доторкаєш, робиш, уявляєш, відчуваєш інтуїтивно, почуваєш». Таким чином, самоосвіті відводиться чільне місце не тільки як найбільш поширеній технології підвищення кваліфікації, удосконалення професіоналізму керівників ПТНЗ, а й способу їх життя, як людей цілеспрямованих і амбітних у досягненні визначених цілей. Адже лише навчившись самостійно здобувати знання, можна цьому навчити інших.

Категорія «самоосвіта» тлумачиться також як цілеспрямована пізнавальна діяльність, що «управляється самою особистістю; надбання систематичних знань у будь-якій галузі науки, техніки, культури, політики, житті тощо. В основі самоосвіти – безпосередній особистісний інтерес того, хто навчається, в органічній єдності з самостійністю вивчення матеріалу. Самоосвіта – один із засобів виховання» (Педагогический словарь). Сьогодні феномен самоосвіти викликає дедалі більший інтерес у вітчизняних і зарубіжних учених, про що свідчить тематика дисертаційних робіт останніх двох десятиліть. Його вивчають не тільки вчені-педагоги, але й економісти, менеджери, філософи, соціологи тощо. Він вивчається в контексті розв’язання різних проблем, пов’язаних з теорією навчання, загальної педагогіки та історією педагогіки, теорії та методики професійної освіти, формування економіки знань, розвитку людського потенціалу, конкурентоспроможності економіки, розвитку ринку праці та ринку особистості.

Отже, проблема самоосвіти перебуває в постійному розвитку, зумовленому освітньою ситуацією. Кожна така ситуація характеризується домінантою певних підходів, парадигм, зміна яких об’єктивно вимагає змін у теорії і практики самоосвіти не тільки учнів і студентів, а й дорослих, що вже мають завершену освіту. Водночас звернемо увагу на те, що здебільшого в наукових працях розглядаються питання формування й розвитку готовності учнів, підлітків і студентів (майбутніх фахівців) до самоосвіти.

Проте, поза увагою вчених залишились питання самоосвіти керівників ПТНЗ, теоретичне обґрунтування нових напрямів, збагачення змісту й форм самоосвітньої діяльності, впровадження нових технологій, координація зусиль у цій сфері та інші проблеми самоосвіти як складової системи неперервного підвищення кваліфікації, методичної роботи (на регіональному рівні). Питання творчого використання результатів самоосвітньої діяльності керівників ПТНЗ у системі неперервної освіти, чинники та умови, що активізують її, ще очікує на своїх дослідників.

Вивчення наукових здобутків учених різних країн дає підставу зазначити, що нова освітня парадигма полягає в необхідності забезпечення розвитку базисних компетенцій в інтелектуальній, суспільно-політичній, комунікативній, інформаційній сферах, що допоможе фахівцеві, зокрема керівникові ПТНЗ, неперервно впродовж усього життя отримувати додаткову освіту й підвищувати кваліфікацію відповідно до власних потреб і вимог соціуму, які постійно змінюються, тобто займатися самоосвітою. З цього витікає, що в традиційне поняття «освіта» (загальна) сьогодні вкладається новий зміст «освіта особистості» як процес і результат власної турботи про вдосконалення своєї діяльності, відповідальності, запобігання невдачам і досягнення успіхів. Неперервність освіти певною мірою втілюється у самоосвіті, тобто «освіті самого себе», «створення самого себе». Сьогодні інтерес учених прикутий до самоосвіти як найважливішого шляху формування і розвитку особистості, дієвого способу опанування людиною культурно-освітнього простору, що відбувається автономно або супроводжує навчання. Це процес здобування знань, формування розумових сил і здібностей, які сприяють розвитку таких якостей, як організованість, самостійність, активність, вимогливість до себе.